Самостійність – показник розвитку. Серйозна дилема: самостійність та її межі.

Виховуючи у дітей самостійність, дорослі часто не знають, як багато вони можуть очікувати від них і як багато можуть їм дозволити. Як багато дорослі можуть робити для дитини і за неї залежить від віку, рівня розвитку, від того, наскільки дитина очікує чи звертається по допомогу, та до якої міри дорослі бажають чи готові їй допомогти. Деякі діти в ранніх періодах вчаться тому, що маму чи батька можна завжди попросити по допомогу, інші – що все буде добре лише в тому випадку, якщо все зробить мама чи батько.

         Але надмірна допомога не допомагає дитині в розвитку власних навичок – дитина має вчитися сама, переборюючи маленькі труднощі, перешкоди. Дітям варто займатися будь-чим або експериментувати самостійно.

         Коли дитині півтора-два роки, у неї починає формуватися зрозуміле уявлення про себе, як про незалежну і самостійну особистість. Одночасно з цим уявленням чіткіше виступають власні потреби і бажання. Це виражається, приміром, у здатності самостійно пересуватися, користуватися іграшками, брати участь в простих іграх, самостійно їсти тощо. Коли ця здатність до самостіності виражається в бажаннях і потребах, які не поєднуються з конкретною ситуацією, невідповідним моментом, дорослим, можливо, доведеться відвернути увагу дитини чи зупинити її. Емоційне свавілля може супроводжуватися реакціями роздратування чи розчарування з обох боків. Широко відомими прикладами, коли може проявлятися протест чи роздратування, є прийом їжі чи вкладання спати.

         Зростаюча кількість навичок і краще усвідомлення дитиною своїх власних бажань може виражатися інтенсивно, а в деяких випадках призводити до конфліктного і нестабільного ставлення до батьків. Цьому, наскільки це можливо, слід протидіяти, але уникнути цього не завжди легко. Дитина може виражати свою самостійність словами «сам», «ні», «йди» тощо.

         Один із способів послабити найскладніші конфлікти – дотримуватися (по можливості) режиму дня. Режим дає можливість дитині передбачати те, що має

відбутися, і дає їй відчуття контролю над тим, що відбувається. Чудовий спосіб підтримати це відчуття контролю – заздалегідь попередити дитину, що має відбутися. Тоді у неї буде час пристосуватися до нового, матиме відчуття участі у прийняті рішення.

         Покажіть дитині, що поважаєте її щоразу більшу потребу в самостійному контролі і незалежності, надаючи, наприклад, можливість вибирати.

         Прикладом може бути вибір будь-якої страви, шампуню, правої чи лівої руки, яку першою потруть губкою під час купання. Дитина може зробити вибір між яблуком і бананом, але безглуздо запитувати дитину, чи хоче вона купатися чи ні, чи хоче одягати верхній одяг чи ні. Можна запропонувати зробити вибір між ведмедиком і лялькою, коли малюк йде спати, але мало хто вважає за доцільне пропонувати вирішувати чи йти спати.

         Цілеспрямованість – вроджена здатність кожної людини. До цілеспрямованих дій підштовхують бажання та потреби. У цілеспрямованості реалізуються природні механізми «бути» і «жити». Найпростіші і природні: хочу до мами на руки, хочу їсти, хочу уваги, хочу дістати іграшку тощо. Досить конструктивні бажання. Але вони ж можуть бути й зовсім неконструктивними, якщо здорова, нагодована дитина вимагає від мами щохвилинної уваги, не даючи їй ані перепочити, ані зробити свої невідкладні справи. Отже, ті самі бажання, що викликають ті самі цілеспрямовані дії, дорослі можуть, в одному випадку приймати, а в іншому ні. Це досить простий аспект цілеспрямованості. Він пов`язаний із зручностями – незручностями.

         Діти постійно випробовують свої можливості і різноманітні варіанти поведінки у стосунках з іншими і навколишнім світом.

         Лише за допомогою реакцій з боку оточуючих їх людей стосовно того, що можна робити і чого не можна, діти можуть навчитися адаптуватися.

         Що важливо пам`ятати:

o   обмежуючи самостійність дитини, ми ризикуємо через якийсь час стикнутися з іншою проблемою – пасивністю;

o   потреба досліджувати навколишні предмети всіма доступними способами – закладена природою потреба розвитку;

o   якщо ми справді в чомусь хочемо обмежити дитину, можна показати це через своє ставлення;

o   ще один аспект самостійності – невтручання в межі самостійності, повага до дитячої самостійності й особистості. Наприклад, малюк старанно, напружуючи сили, підтягує стілець до полиці, щоб стати на нього і дістати машинку. Ми поспішаємо допомогти – або знімаємо машинку з полиці «На, маленький», або, не вдаючись у подробиці, забираємо стілець: «Важко, не можна». І в тому, і в іншому випадку ми порушуємо межі і позбавляємо малюка його права на самостійність, на придбання особистого досвіду, на досягнення мети ціною власних зусиль, на визнання його особистості й на повагу його як особистості.

Приймати самостійність дитини і вирішувати за неї – ці поняття не завжди суперечать одне одному.

Допоможіть дитині зрозуміти, що вам не подобаються її дії, а не вона сама. Якщо ви будете говорити про дії, які хочете виправити, а не про дитину, ви допоможете їй зберегти почуття власної гідності, відчути різницю між предметом та особистістю.

Допоможіть дитині усвідомити, що бачите різницю між неприпустими діями і можливими намірами дитини.

Коли дитина робить щось неприпустиме, ми часто спонтанно реагуємо на те, як ми сприймаємо наслідки цих дій і в цих випадках часто забуваємо, які дії були ненавмисними, і реагуємо начебто вони були  навмисними і дитина знала і бажала наслідків. Поміркувавши, ми зрозуміємо, що дії маленьких дітей не продумані і не сплановані, що вони є найчастіше наслідком гри, недостатньої концентрації уваги чи імпульсивних дій, викликаних роздратуванням, упертістю, відчаєм тощо. Крім того, обвинувачення в тому, що дитина усвідомлено, навмисне розбила, зіпсувала річ, можуть призвести до сприйняття дитиною себе як неповноцінної, поганої в очах інших.

Легко реагувати звинувачувальним формулюванням, але потрібно саме цього й не допускати.